У кожної людини є найсвятіше місце в світі – це
земля, де вона народилася, де пройшло її дитинство. Для мене таким є козацький
край на Запоріжжі в місті Василівка. Дитячі спогади переносять мене в розпечене
під липневим сонцем невелике містечко на березі річки Карачекрак, де повітря
насичене ароматом спілих абрикос, а на кожному кроці зустрічається сива
давнина.
Років п’ятдесят тому посеред тоді широкої річки
височіла величезна могила, яка притягувала дітлахів своєю загадковістю. Ми
перепливали на човнах на цей невеликий клаптик землі, намагалися щось розкопати
і в уяві поставали бородаті скіфи, їхні полонянки. Вода та час робили свою
справу і клаптик землі ставав все менший, а могила все нижча, доки зовсім не
зникла під водою.
Ось центральний міський парк. Я пам’ятаю, як ми в дитинстві на цьому місці збирали красиві
блискучі кусочки кахлю - залишки від Петропавлівської церкви, яка була
збудована ще в 1843 році.
Ближче до берега Каховського моря височить мур,
башти і залишки замку поміщика Василя Попова – засновника Василівки та
найближчих сел. Яких тільки картин не малювала дитяча уява! Ми там шукали
підземні ходи, клади, привидів. Так цікаво було дізнатися хоч щось про людей,
які колись будували цей замок, тут жили, закохувалися, страждали, народжували
дітей. За своє життя мені вдалося скласти з архівних документів, літературних
джерел, спогадів старих василівців історичну картину заснування та розвитку
Василівки і, я думаю, настав час розповісти про це.
Перші козацькі зимівники на лівому березі Дніпра
на території сучасної Василівки з’явилися на початку 40-х
років XVІІІ сторіччя. Історичні документи
свідчать, що унікальний Великий Луг був для козаків лише місцем для полювання
та рибальства, а жили вони на високому правому березі Дніпра. Проте А.Кучеренко
та В. Козирєв в ″Очерках истории Васильевки″
наводять прізвища запорожців, які жили у Великому Лузі і від них походять назви
озер, урочищ, балок. Так, передмістя Запоріжжя Балабино одержало назву від козака
Балабана.
Незчисленні природні багатства Великого Лугу
робили привабливим його для господарської діяльності козаків. В річках водилося
так багато риби (білуги, сомів, осетрів, севрюги, линів, щуки), що ловити можна
було руками. Тваринний світ представляли олені, вепри, дикі кози, вовки,
тарпани, зайці, бобри. Було багато різної птиці та бджіл. Завдяки вологому
мікроклімату пасовища не вигорали і могли забезпечити худобу кормом на протязі
довгого часу. Все це давало можливість бідним козакам через господарську
діяльність на протязі декількох років досягнути матеріального достатку.
Після розгону Запорізької Січі землі запорізьких
козаків почали роздавати поміщикам. В
1790 році отримав наділ в 43 тисячі десятин управитель канцелярії Г. Потьомкіна
Василь Степанович Попов. Частину цього наділу становили колишні татарські
землі, про що свідчать назви сіл та річок: Янчекрак, Карачекрак. Фактично цей
рік можна вважати датою заснування Василівки та найближчих сіл Скельки, Маячки
та вже названих Карачекрак і Янчекрак, хоч активна розбудова почалася роком
пізніше. З цього часу починається і
будівництво поміщицького маєтку.
В кінці XV111 сторіччя Василь Степанович позбувся
свого місця управителя Імператорської канцелярії, яке він на той час обіймав і
переїздить з Петербургу до Василівки. Поміщик почав інтенсивно заселяти свої
землі, переселяючи селян з своїх помість в Чернігівській та Полтавській
областях. Він приймав в свої володіння всякий біглий люд: кріпаків, солдат та ув’язнених, які потім ставали його кріпаками.
Після смерті Василя Степановича Василівка перейшла
у спадок його сину Павлу, який продовжив справу свого батька по освоєнню
Таврійських степів та розвитку сіл. Тому до 1837 року в поселеннях Попова уже
нараховувалося 3782 душі кріпаків.
Збільшення людських ресурсів, а також розташування
Василівки біля переправи через річку Карачекрак сприяло її швидкому
територіальному розростанню та економічному розвитку. На початку дев’ятнадцятого сторіччя у Василівці працювали заводи по
виробництву горілки та цегли. Сільськогосподарський напрямок економіки
розвивався через скотарство, а згодом - і зернове господарство.
Коли завдяки спрямованій політиці держави почало
розвиватися суконне виробництво у Василівці стали розводити овець і, як
результат, з’явилася суконна фабрика.
На цей час Василівське помістя займало територію в
33,6 тисяч десятин і оцінювалося в 27 мільйонів рублів. Особливе місце займав замок,
який був одним ″из самых красивейших
строений Екатеринославской и Таврической
губерний″ (А.Кучеренко та В. Козирєв). В помісті постійно
працювало 80 чоловік, але основну роботу виконували сезонні робітники.
Павло Васильович Попов мав в своїх володіннях декілька
тисяч десятин Великого Лугу, які здавав в аренду під пасовища. Також здавалася
в аренду орна земля, причому за умовою аренди частина її повинна обов’язково відводитися під пар, ще на одній частині -
висіватися кукурудза.
Особливого розквіту набуло помістя з відкриттям в
1874 році залізниці, яка проходить через Василівку. Син Павла Васильовича
Василь передав під будівництво дороги чотири тисячі десятин землі та частину
фінансів. В результаті була відкрита залізнична станція Попово, що сприяло
значному збільшенні прибутковості господарства. Великі прибутки дозволяли
Поповим утримувати за свій рахунок земські
лікарню та училище, а також учнів цього училища і своїх стипендіатів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий