Зважаючи на той великий вклад, який внесли Попови
в розквіт василівського краю, слід більш детально зупинитися на історії цього
знаменитого роду. Степан Олексійович Попов народився в сім’ї священнослужителя. Дата його народження не відома. Пів-століття
(1724-1774 роки) він прослужив на різних посадах в Казанській губернській
канцелярії.
В 1745 році в сім’ї
Попових народився син Василь Степанович. Початкову освіту він одержав в
казанській школі. На той час в Росії система освіти не дозволяла дворянським
дітям одержати повноцінну освіту: не
було вчителів, підручників, програм. Тому знання російської граматики та
французької мови, одержані Василем Степановичем в периферійній Казані, були
досить високими.
Після закінчення школи юнак поступає на військову
службу. Він приймає участь в російсько-турецькій війні 1768-1774 років.
Прекрасне знання канцелярської роботи, вміння чітко викладати зміст документів
Василем Степановичем привернуло увагу командуючого другою армією князя В.М.
Долгорукого. З цього часу і до самої смерті князя В.М.Долгорукого на протязі
одинадцяти років В.С. Попов був його особистим секретарем. Після смерті В.М.
Долгорукого Василь Степанович був взятий на службу до князя Г. Потьомкіна, який
був намісником Єкатеринославської губернії.
Сучасники В.С. Попова оцінюють цю особу
неоднозначно. Стрімка кар’єра нікому невідомого
провінціального ″вискочки″ викликала подив і злість у представників старої аристократії.
Дворяни його ненавиділи та вважали мало освіченим. Але для сучасників, які з
ним працювали В.С. Попов був взірцем. Адже він без будь якої підтримки, без
матеріального статку, тільки завдяки своїм здібностям, титанічній
працездатності, наполегливості зумів зробити кар’єру, про яку не кожен дворянин
міг навіть мріяти.
А працювати В.С. Попов вмів: крім того, що складав
десятки наказів, формулярів та розпоряджень, був ще хорошим організатором. Йому
довелося в 1787 році організовувати поїздку Катерини 11 на південь, а це і
питання будівництва, і забезпечення провіантом, і транспорт, і ще безліч дуже
важливих справ. Поїздка цариці пройшла успішно, а Василя Степановича було
нагороджено орденом Святого Володимира третього ступеня.
Після смерті Г.О.Потьомкіна в 1791 році В.С.Попов
переїжджає в Петербург для виконання своїх обов’язків
на посаді статс-секретаря Катерини ІІ. Він був досить впливовою особою при
дворі. Імператриця вважала за необхідне по найважливішим питанням радитися з
В.С. Поповим.
Сім’ї Василю Степановичу
створити не вдалося, хоч він любив жінок, щедро їх обдаровував. Вони
користувалися його щедротами і багато питань вирішувалося дякуючи його
протекціям. Також В.С. Попов любив грати в карти, легко програвав значні суми.
При Павлі І Василь Степанович продовжував службу в
Мануфактур-колегії та працював в департаменті Сенату. Але при новому імператорі
щось не склалося і він, покинувши державну службу, взявся облаштовувати свої
помістя, які були розкидані по всій Росії. Центральним південним помістям стає
Василівка, в Криму центром володіння вважається Тавельське, а в Полтавській
губернії – Решетилівка. Були ще помістя в Білорусії та в Пермі.
Після вступу на престол Олександра 11 В.С.Попов
повертається на державну службу. В період французької компанії йому доручено
ревізувати стан російської армії, від результатів цієї перевірки залежало
рішення про подальші воєнні дії. Завдяки професійному виконанню доручених справ
В.С. Попов швидко просувається по службі. Він призначається управляючим
Провіантським департаментом, членом Державної Ради, вибирається членом
Російської Академії наук, головою департаменту духовних та громадських справ
Державної Ради.
Постійна напруга, праця на межі можливостей на
протязі довгих років привели В.С.Попова до повної сліпоти. Він помер у віці 77
років і похований в Олександро - Невській Лаврі. Не будучи одруженим, він
заздалегідь потурбувався про спадкоємців і офіційно визнав своїми синами двох позашлюбних дітей. Василівка перейшла в
спадщину Павлу.
Павло Васильович розпочав свою службу в найпрестижніших
військах того часу - артилерійській бригаді. В званні прапорщика він приймав
участь у Вітчизняній війні 1812 року. За сміливість, кмітливий розум молодий
воїн був відзначений багатьма нагородами: орденом Володимира 111 ступеня,
орденом Святого Георгія 1V ступеня, золотою шпагою
з алмазами «За хоробрість» та іншими. Після
війни з французами служив ад’ютантом у О. Єрмолова, воював на Кавказі.
Там він познайомився з онукою грузинського царя Іраклія 11 Оленою Еристави, яка
стала його дружиною.
Після відставки за власним бажанням сім’я Попових переїхала у Василівку. Вони прожили в помісті
вісім щасливих років, а в 1839 році в молодому віці Павло Васильович помирає. Вдова
Олена Олександрівна будує кам’яну Петропавловську
церкву, під підлогою якої було поховано тіло чоловіка, а над ним встановлено
мармуровий пам’ятник. Згодом там була похована і
сама Олена Олександрівна. Про неї сучасникам нагадує село Еристовка.
Син Попових Василь переїжджає на постійне проживання
в Василівку лише в 1880 році. На протязі одинадцяти років він будує на місці
старого поміщицького будинку замок, залишки якого намагаються зберегти
сучасники. Довгий час василівці не могли домогтися визнання замку як
історично-архітектурної пам’ятки. Спеціалісти вважали, що
він не може представляти архітектурну цінність, бо являє собою суміш
архітектурних стилів. Але саме це і викликає щем у душі кожного, хто дивиться
на прекрасні арки, величні башти та стіни сьогодні.
Василь Павлович Попов помер в 1894 році і був
похований в тій же церкві поряд з батьками. Після його смерті помістя перейшло
у спадок його сину Юрію Васильовичу Попову, який дослужився до генеральського чину і все життя
прожив в Петербурзі, а в Василівку навідувався дуже рідко. Все управління
помістям було доручено управляючому Василю Перовському, брату революціонерки
Софії Перовської. Коли мені доводиться бувати на василівському цвинтарі, я
зупиняюсь біля облаштованих місцевою владою могил Перовських.
В 1918 році
помістя було конфісковано і в наступні роки в замку намагалися створити
сільськогосподарську школу, агрономічний центр, а в голодний 1922 рік там був
дитячий будинок. В 1925 році замок відвідав А.Макаренко з метою створення
колонії. Він прийшов до висновку, що замок можна було відремонтувати, проте колонія
А. Макаренко так і не освоїла замок. Замок переходив від одного господаря до
другого, а ще частіше зовсім залишався без господаря, тому був повністю
пограбований і зруйнований. Довершили справу німці в роки війни.
Сьогодні в уцілілій частині замку розташований
краєзнавчий музей, а в будівлях на його території – дитячий інтернат.
Ось така історія мого краю і як добре, що мої
земляки почали не лише цікавитися нею, але і берегти для прийдешніх поколінь. Сьогодні
в центрі Василівки встановлено пам’ятник засновнику міста. Хай Господь простить тих,
котрі під впливом ідеологічної маячні, руйнували трьохпрестольну Петропавловську церкву та
плюндрували могили людей, які скільки сил вклали в розбудову Василівського
району!
Комментариев нет:
Отправить комментарий